Як Кіровоградщина немислима без Хутора
Надія, що Л.Куценком оспіваний уже в посмертній
книзі "Стежками Хутора Надія", за якою я
крізь сльози робила радіопередачу до річниці
смерті автора, так немислима вже історія нашого
краєзнавства й літератури без постаті й трудів
цього невтомного, захопленого життям, людьми і
працею генератора ідей, слідопита, відкривача,
подвижника. І всі ці іменники - з його улюбленим
епітетом "термоядерний", яким він, знаю,
щедро нагороджував С.Барабаш, мене і, мабуть, ще
багатьох своїх симпатиків.
Саме завдяки його першим краєзнавчим
розвідкам - статтям у пресі, буклетам, брошурам,
радіо- і телепередачам вивчала степовий край я -
уродженка чернігівського Полісся, що закінчила
вуз на Слобожанщині, а працювала до Кіровограда в
Дніпропетровську та в Білорусії. (Спасибі тобі,
Льоніна душе, за любов і щирість, вкладену в рядки
про твій ріднокрай, що й мені став любим!)
А вразила мене вперше глибока його
дослідницько-довідкова робота - "Літературний
словник Кіровоградщини", виданий у 1995 році, в
якому особисто я як бібліотекар давно відчувала
потребу.
Скромно-лаконічну передмову до свого
проекту, якого виколисував у думках мало не
півстоліття, автор-упорядник Л.Куценко назвав
"Багатство і слава краю", маючи на увазі
літературу. На жаль, відтоді - вже півтора
десятиліття - ніхто не робить подібного акценту:
ні політологи, ні економісти, ні культурологи. А
жаль. Бо сказано переконливо, впевнено й
назавжди. Все минає, а слово - невмируще (бо
"спочатку було слово", тобто слово - основа),
як і прізвище, яке тепер береться в чорну рамку, -
Л.Куценко - теж ввійшло назавжди в поняття
"багатство і слава краю". Може, нащадки таки
усвідомлять, що є цінності, дорожчі за золото,
уран, алмази, вугілля - підземні поклади, на яких
живемо? Це - наземні цінності, особливі
люди-мурахи, які своєю працею вибудовують дім
Духу, який служить усім віки. Ця синя книжечка на
125 с.
"Літературний довідник
Кіровоградщини" - настільна в мене і в моїх
колег-бібліотекарів, педагогів, письменників. До
300 імен, означених там Л.Куценком, за 15 років я
вручну дописала ще десятки нових, що дарує час.
І все мрію і сама як бібліотекар, і як
читачка: хто й коли повторить і розширить цей
подвиг вченого-краєзнавця - доповнить і
перевидасть "Літературний словник" Куценка.
Хто здійснить подібне в інших сферах -
сконцентрує в довідниках художників, музикантів,
театралів - земляків? (Запропонувала нещодавно
такий проект одному з видавництв - дорого, кажуть.
Звикли до бідності й дешевизни.)
...Він умів відкривати і починати, де ж
ми - хоча б продовжувачі? Гадаю, не останнє
наукове слово міг би сказати в цій справі
колектив наукової бібліотеки, де Л.Куценко
проводив роками свої краєзнавчо-літературні
"розкопки", яку перейменував і прославив, не
забуваючи бути вдячним бібліотеці за свої успіхи
й лауреатство. Серед того святилища літературних
муз опинилась тоді і я - з першими двома книжками
"Заворожи мене" і "Веселі дрібнички із
сімейної скарбнички" (1993, 1994). Гадаю, це
міні-визнання і "увічнення" не лише на мене
подіяло окрилююче-стимулююче: відповідальність
за окрилення багатьох з нас, тоді початківців у
книгодрукуванні, привела до нових книг, призвела
до вищих табелів про ранги...
В одній зі своїх перших книг чи статей
про славетних земляків і людей, причетних до
Степової Еллади (а писав він про Д.Чижевського, М.
Куліша, М.Зерова, І.Микитенка, Т.Юру, М.Вороного, Н.
Левицьку-Холодну, В.Сосюру, Є.Маланюка, який став
згодом героєм його докторської дисертації), він
роздумував над значенням праці, якій і сам
безоглядно віддавався сповна. Часом
замислювався про нетлінність мистецького
подвигу. В чому бачив її? Перечитайте
епіграф-цитату. |