Він народився в один день з Шекспіром, 23 квітня, у Всесвітній день книги. Йому було б 70, хоч ця цифра смішить при згадках про вічно молодого, красивого, рвійного поета Валерія Гончаренка, якому, на жаль, випала коротка дорога за обрій.
А згадкам уже 12 років, крізь які ні-ні, та й озветься його прагнення: "Дайте пісню солов'ю!".
   ...Після того, як наш клуб "Євшан", який виріс із колишніх його "сівачівців" (що посієш, те й пожнеш), провів на сороковини в ОУНБ ім. Д.Чижевського день пам'яті поета, мені приснився сон: ми з друзями на стадіоні "Зірка", дивимось футбол. Не зразу я помітила, що на багато рядів попереду гаряче вболіває В.Гончаренко. Оскільки я мало тямлю у футболі, то трохи посидівши серед таких же, як І я, крикнула згодом: "Валерію, можна я - до тебе?" Він, як в уповільненому кадрі, картинно розвернувся, привітно-повільно махнув рукою (був схожий на свій портрет, роботи художниці Л.Кир'янової, який я несла на його похороні): "Ні-ні! Залишайся з друзями!" Ще віддалився, пройшовши в перші ряди (звісно, був лідером).
   Так і гаптує пам'ять цю відстань між ним і його друзями. Все більшає рядів-років. А "гра", яка і є за великим рахунком і життям, і літературою, продовжується. А там за межею, за його ж висловом, - "пустеля квітучих споминів".
   Ще майже за два місяці до ювілею ми присвятили йому зібрання студії "Степ", яка теж виросла з його молодіжних літстудій "Бригантина" (1962) та "Сівач" (1968), керівництво якою згодом перейшло до В.Погрібного і В.Базилевського.
   Вірші, у тому числі дума "Подзвін на Великдень", звучали, ніби вчора написані. Будили згадки в багатьох, хто знав їх автора, заново тривожили нових слухачів (за 12 років якраз виросло нове покоління випускників шкіл, які, вірю, вивчають яскраво-патріотичну поезію Валерія на уроках літератури рідного краю). Гірко згадався його рядок: "Минулим веселкове зацвісти...".
   І звучала громадянська й інтимна лірика, традиційна й експериментальна: станси, сонети з його вінка "Сон снігів" і білі терцини як дань класиці. І раптом відчула дивний збіг: його вірш "Завтра" - це камертон нової книги Антоніни Царук "Мовчання бруньки".
   Що ще відчувалось при цій заочній "зустрічі" з ним через довгий інтервал? Що вірші, писані і юнаком, і зрілою людиною, круто замішані на ґрунтовній національній основі. У них, названа і ні, в кожній строфі звучить Україна, за незалежності якої Гончаренкові повезло прожити, на жаль, усього вісім з хвостиком років. "В мені не згасли давні болі, але вже ятряться нові", - писав він за рік до смерті.
   Він був прихильником сюжетної поезії, в якій "прописував" українців давніх і нинішніх. Він любив мовні експерименти у формотворчості, але тяга до класики переважала. Поет йшов між двох русел сприйняття: масовості та елітарності, був доступний більшості й зацікавлював елітного читача.
   Він увесь час вдало балансував між трьома видами поезії: розповіддю, сповіддю, проповіддю, але щоразу вів серйозну розмову з людьми, навіть коли звертався до гумору, пародій, сатири ("Парад химер в Кіровограді"). Телеглядачі досі пам'ятають його сатиричні телепередачі, які завжди рідкість.
   У 1962 році В.Гончаренко вперше став лауреатом конкурсу на кращий твір у "Кіровоградській правді" (третя премія за вірш "Окуляри"), в 1964-му вже публікується у "Літературній Україні", в 1978-му за поему "Вітрило обрію" В.Гончаренку присуджена обласна комсомольська премія ім. Ю.Яновського.
   Студентом ще видав першу збірку поезій "Червоний Волосожар", як ніхто, рясно друкував вірші, поеми, гумор і сатиру в обласній і районній пресі. Захоплюючись, він писав із соратниками ліричні репортажі. При цьому вишуканим мистецтвом слова, яке часто просилось у пісню, і виколосилось під композиторським пером Андрія Фоменка, Валерія Павленка, Дмитра і Бориса Притул, Павла Бровченка, Г.Єрьоменка та інших.
   Але він ніколи не дозволяв собі профанувати ідею літератури, підлаштовуючись під смак юрби. Навпаки, "юрба" відчувала прозріння і просвітлення, коли він пафос-но читав своє слово, в натовпі, я впевнена, з'являлись кандидати в його читачі, бо вплив поезії у його виконанні подвоювався.
   У 42 роки він став членом СП СРСР, друкувався під різними псевдонімами. Але ж, за великим рахунком, В.Гончаренко був з тих, хто у своїй творчості боровся з тоталітаризмом, з культами осіб при владі, з фальсифікаторами історії. Поет писав про життя свого народу в усі часи його драм і трагедій, сам їх осмислював і нас звав до цього, захищаючи знедолений люд своїм гарячим, люблячим словом. А ще українська історія, як зазначав Д.Донцов, є історією великих поетів і красивих жінок. Ці гілки "історії" теж постійно возвеличував В.Гончаренко, бо діяв ніби за порадою С.Є.Лєца: "Якщо треба вдарити у дзвін і бити тривогу - вдар, якщо навіть ти не дзвонар".
   Одне з підтверджень - його поема "Подзвін на Великдень", присвячена українському репресованому письменству. З неї видно, що періодично поет черпав натхнення із двох головних джерел - любові та гніву, які й були рушійними силами його людяної творчості, де він постійно мучився своїми болями й тривогами, творячи і з нас, читачів, небайдуже суспільство. Пошук істини у поетів відбувається за рахунок безкомпромісності, яка майже завжди призводить до самотності. Якщо поет веде себе не так, як пише, трапляється нова біда - роздвоєння особистості.
   Гадаю, ці моменти торкались його і виснажували, адже найскладніше - боротись із самим собою. Але якби було прийнято додавати до анотацій на книги хоч би два-три речення типу: "чесна, порядна людина" або "безсовісна, аморальна істота", то, звісно, позитив би переважав, бо погана людина не напише хорошого вірша.
   Від перших його книг і до останніх при перечитуванні я помічаю те, що в ідеалі має відбуватися з літераторами: удосконалення поета і людини. Все більше засвічувалась його християнська сутність, спосіб мислення і почувань. Це й закріпилось у моїй "улюблениці" книзі "На розі полудня", побудованій композиційне на десяти заповідях. Хоча прагнення до ідеалу - стрижень його поезії.
   Які ми в світі, таким буде й світ навколо нас. Валерій Гончаренко творив світ добрим, таким і жив у ньому - добрим дзвонарем. І не лише в поезії. Рубрики і сторінки, які вів Гончаренко в різних газетах, були яскраві, творчі: "Бий, барабан!", "Гроно", "Вітряк", "Човник Івасика-Телесика", "П'яте колесо", "Вітрила", "Дзиґа". Не все ввійшло до семи книг, виданих за життя.
   Він був різний у книгах і в житті. Звучав по-шекспірівськи трагічно і легко по-дитячому дотепно, як у книжці віршів для дітей "Цар Сонько і кіт Санько", яка мені чомусь нагадує казки для дітей В.Симоненка - "Цар Плаксій і Лоскотон". Якось читала вірші єврейського поета Шике Дріза, запам'ятались рядки: "Я - вогник нагальний в свічі поминальній".
   Таким здається мені він - після дванадцяти років розлуки - вогник поезії Валерія Гончаренка, яка допомагала нам, молодшим, ставати і людьми, і поетами. Думаю, вона і далі так само діятиме на інших.