Автору нової збірки інтимної лірики "Сонечко", щойно надісланої ним у музей, Володимирові Бровченку - 81. Після цієї цифри кожен з вас згадає пушкінську аксіому: "Любви все возрасты покорны". І буде правий.
   На обкладинці - ретрофото юнака і дівчини. Це поет і його любов - Леся, яку він звав Сонечком, що й стало назвою збірки, виданої в Києві (УАІД "Рада", 2012). Епіграфу книзі мінорний: "Світлій пам'яті дружини Лесі - мого Сонечка, що так рано зайшло". Авторська анотація відкриває таємницю замислу. "Побравшись дев'ятнадцятилітніми, з дружиною Лесею ми були разом протягом 46 літ. Вчились в одній школі, здобули вищу освіту в одеських вишах... Вона завжди була натхненницею, порадницею, Сонечком, що зігрівало мене в усі часи... Пропонована збірка поезій - часточка незгасної любові".
   Одразу згадалась мені вражаюча публікація циклу віршів В.Бровченка, присвячених її пам'яті в кінці 90-х минулого століття у журналі "Вітчизна", тепер цей цикл - у книзі. Я лиш раз бачила дружину поета тут, у Кіровограді, в 1978 р., на його авторському вечорі у МПК ім. Компанійця, коли його книга "Вічний жайвір" була висунута на здобуття Шевченківської премії. Тоді ж, схвильована її реакцією на те, що відбувалось, я присвятила їй вірш, який увійшов до попередньої книги поета "Благословися, день грядущий". Після цього я зробила йому "читацьке замовлення" - створити книгу про Лесю. І ось вона прочитана. А її читання я не раз переривала телефонними дзвінками до кількох друзів: "Ось послухай Бровченка!". Слухали і погоджувалися з тим, що ця книга - пам'ятник любові.
   "Сонечко" - це збірка поезій, яка тягне на любовний чоловічий роман. Бо вірші ці - психологічні новели, сповнені переживань, поривань, самообмежень, страждань, споминів і, головне, вдячності. Вони знайомлять нас із зародженням першого почуття і ведуть крізь драматизм різних перепитій аж до трагічної розв'язки. У пролозі та в епілозі заново йде осмислення того, чим нагородило поета життя - вірною єдиною любов'ю.
   Книжка вражає глибиною справжньості високого почуття. І згадується висновок Ліни Костенко: "З такого болю і з такої муки душа не створить бутафорський плід".
   Більше сорока збірок поета свідчать про вірність його стилю: у жодній він не опустився ні до суміші зі стилів інших поетів, ні до наслідування окремих. Зате тут, як завжди, багато бровченківських типових рис: мінору, елегійності, часом іронії. Я не знаю, чи є в сучасній українській поезії така відверта чоловіча сповідь про першу і єдину любов (зрідка присмачена гуморком або самоіронією). Із шістьох десятків епізодів із життя люблячого і любимого чоловіка вимальовуються образи і поета, і його музи, яка подарувала йому "людського щастя ненасить"!
   "Моя лагідна ладо, моя віро і правдо, лебедій мені"; "Мій світ увесь тобою оповитий"; "І світання моє... молоде, і далекий мій зоряний вечір" - це все про неї, першу любов, сказано як при житті, так і після її смерті.
   Як і всі книги В.Бровченка, ця написана живою, соковитою, смачною народною мовою. Ось її зразки: "не заклямчуй ворота!", "парубота", "заговілися", "мотовила", "тугокрила", "верби-водолюбки", "трійчаки" (вила), "прудить" (біжить), "розжохканий", "любота", "одчайко"...
   Хотілось би, щоб ця книжка замінила молоді чимало різновидів книг про "техніку кохання" і стала б альтернативою у сучасному спілкуванні, пересипаному нецензурщиною. А тоді, у ті впершелюбні часи поета, в середині 50-х минулого століття, слів у любові бракувало:

    Мовчимо. Чому нам слів бракує,
    Скажи мені, моя зірнице рання?
    І дотепер голубкою воркує
    В мені той чає величного мовчання.

   Вірю, книжка "Сонечко" усім, хто до неї причаститься, додасть сонячності почуттів.