Публікації

«...і всім - ДОБРАТОЛЮБІЯ...»


apub236.jpg (9797 bytes)

   7 липня виповнюється 90 років від дня народження заслуженого діяча мистецтв України, знаного актора і режисера театру ім. М.Кропивницького Івана Васильовича Казнадія. Про творчий шлях цієї особистості написано чимало. Відомий краєзнавець і літописець нашого театру Володимир Шурапов мистецькі діалоги з Іваном Казнадієм видав окремою книгою, назвавши її «Відверта розмова». Саме звідти цитата у заголовку. На питання «А що хотілося б за¬лишити у спадок?» Казнадій відповів: «У спадок хотілося б залишити вистави, ролі, будні і свята, повагу, пошану і всім — ДОБРАТОЛЮБІЯ».
   ДОБРАТОЛЮБІЄ — домінантне слово і у стосунках режисера з літературним музеєм І.Карпенка-Карого. Знайомство відбулось у 1996 році. Саме минув рік від дня відкриття музею. Ми готували урочистий вечір і мріяли, аби кропивничани прикрасили подію своєю грою. Побоювались, чи погодиться головний режисер, адже кінець вересня для театру — гаряча пора: і відкриття театрального сезону, і свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти». Іван Васильович доброзичливо нас вислухав, пообіцяв допомогу. Мовляв, спадкоємці корифеїв обов’язково виступатимуть в будинку Тобілевича. Свято видалось на славу: справжнє театральне дійство з чудовими костюмами й оркестром! Невеличкий будинок ледь вмістив усіх охочих.
   Десять років, до відходу митця в інші світи, тривала щира дружба. Коли для виставки, присвяченої Миколі Садовському, знадобилися театральні костюми, Іван Васильович знову допоміг. А скільки зустрічей з молоддю відбулося! Казнадій чудово відчував аудиторію, міг підібрати ключик до будь-якої. Запам’ятався випадок: до музею на творчий захід прийшли вихованки професійного училища. Здавалося, тема театру в Єлисаветграді їх зовсім не цікавила. Але Іван Васильович був ще й прекрасним актором! Його натхненна, емоційна розповідь підкорила дівчат. Сучасні дівчата слухали, мов під гіпнозом. Можливо, це була їхня перша в житті зустріч зі справжнім театром.
   Друга половина 90-х. Невиплати зарплат. Грошей бракувало на найнеобхідніше. Іван Васильович приходив у музей і завжди пригощав нас шоколадом: син, який мешкав у Канаді, передавав батькам посилки. Іван Васильович виймав з кишені велику чудернацьку шоколадку: «Дівчатка, це вам!». Із Сергієм Казнадієм, сином Івана Васильовича, ми підтримуємо стосунки і зараз. Він надіслав до музею цікаві батькові фото.
   Іван Васильович Казнадій належав до людей, які найбільше задоволення отримували, роблячи подарунки іншим. Зустрічі у затишній оселі Івана Казнадія і Світлани Мартинової тривали годинами. За чаюванням і бесідами час спливав непомітно. Іван Васильович, наче фокусник, діставав все нові й нові раритети. Весело виблискував очима і проголошував: «А ось іще для вас!».
Близько 300 предметів подарував музею знаний режисер. Серед них зібрання творів І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, література різних років, присвячена корифеям українського театру. Майже два десятки книг видано наприкінці XIX — на початку XX століття: твори І.Котляревського (1875 р.) — до речі, як стверджує легенда, — з будинку Тобілевичів. А ще збірник творів М.Кропивницького (1903 p.), «Історія запорізьких козаків» Д.Яворницького (1897 p.), видання з історії театру. Більше двадцяти ескізів художника Миколи Сакевича до вистав, майже сотня світлин, десятки афіш, газет, буклетів дають уявлення про театральні здобутки кропивничан упродовж 50—70-х pp. XX ст. Завдяки подвижнику театральної сцени в музеї зберігається частина архіву «майстра корифейського вишколу», легендарної людини, актора і режисера Михайла Донця.
   Востаннє Іван Васильович Казнадій відвідав оселю Тобілевичів у 2005 році. Десятиріччя музею зібрало чимало друзів, а він — з найулюбленіших. Директор музею Катерина Лісняк так і сказала: «Хочу надати слово людині, яка стала для нас рідною». Засоби звукозапису зберегли назавжди його щирі слова: «...сердечно вітаючи від всіх поколінь кропивничан (якби вони знали, що я доживу до вашого 10-ліття, обов’язково мені б це доручили), дякую вам за те, що ви не дали загинути гніздечкові генія, а розквітли його такими барвистими експонатами». А ще театральний діяч мріяв, аби Арсенівка, кіровоградський музей І.Карпенка-Карого і Хутір Надія стали тим «золотим кільцем», яке показало б українцям повний шлях життя письменника: від народження і становлення до зеніту творчості. Сподівався: на центральній площі міста стоятиме пам’ятник корифеям реалістичного українського національного театру, а не «якомусь, хто тут ніколи й не був». Сам театр, на думку Івана Васильовича, мав отримати статус загальнонаціонального історико-культурного пам’ятника.
   Зовсім скоро, у вересні, музей святкуватиме своє 20-річчя. На жаль, багатьох наших відданих друзів між гостей вже не буде. Але їхні душі обов'язково будуть у ці дні поруч, і серед них — світла постать Івана Васильовича Казнадія.

Лариса ХОСЯІНОВА,
головний зберігач фондів
літературно-меморіального
музею І.К.Карпенка-Карого


«Народне слово», 2.07.2015