7 липня
виповнюється 90 років від дня народження
заслуженого діяча мистецтв України, знаного
актора і режисера театру ім. М.Кропивницького
Івана Васильовича Казнадія. Про творчий шлях
цієї особистості написано чимало. Відомий
краєзнавець і літописець нашого театру
Володимир Шурапов мистецькі діалоги з Іваном
Казнадієм видав окремою книгою, назвавши її
«Відверта розмова». Саме звідти цитата у
заголовку. На питання «А що хотілося б за¬лишити
у спадок?» Казнадій відповів: «У спадок хотілося
б залишити вистави, ролі, будні і свята, повагу,
пошану і всім — ДОБРАТОЛЮБІЯ».
ДОБРАТОЛЮБІЄ — домінантне слово і у
стосунках режисера з літературним музеєм І.Карпенка-Карого.
Знайомство відбулось у 1996 році. Саме минув рік
від дня відкриття музею. Ми готували урочистий
вечір і мріяли, аби кропивничани прикрасили
подію своєю грою. Побоювались, чи погодиться
головний режисер, адже кінець вересня для театру
— гаряча пора: і відкриття театрального сезону, і
свято театрального мистецтва «Вересневі
самоцвіти». Іван Васильович доброзичливо нас
вислухав, пообіцяв допомогу. Мовляв, спадкоємці
корифеїв обов’язково виступатимуть в будинку
Тобілевича. Свято видалось на славу: справжнє
театральне дійство з чудовими костюмами й
оркестром! Невеличкий будинок ледь вмістив усіх
охочих.
Десять років, до відходу митця в інші
світи, тривала щира дружба. Коли для виставки,
присвяченої Миколі Садовському, знадобилися
театральні костюми, Іван Васильович знову
допоміг. А скільки зустрічей з молоддю відбулося!
Казнадій чудово відчував аудиторію, міг
підібрати ключик до будь-якої. Запам’ятався
випадок: до музею на творчий захід прийшли
вихованки професійного училища. Здавалося, тема
театру в Єлисаветграді їх зовсім не цікавила. Але
Іван Васильович був ще й прекрасним актором! Його
натхненна, емоційна розповідь підкорила дівчат.
Сучасні дівчата слухали, мов під гіпнозом.
Можливо, це була їхня перша в житті зустріч зі
справжнім театром.
Друга половина 90-х. Невиплати зарплат.
Грошей бракувало на найнеобхідніше. Іван
Васильович приходив у музей і завжди пригощав
нас шоколадом: син, який мешкав у Канаді,
передавав батькам посилки. Іван Васильович
виймав з кишені велику чудернацьку шоколадку:
«Дівчатка, це вам!». Із Сергієм Казнадієм, сином
Івана Васильовича, ми підтримуємо стосунки і
зараз. Він надіслав до музею цікаві батькові фото.
Іван Васильович Казнадій належав до людей,
які найбільше задоволення отримували, роблячи
подарунки іншим. Зустрічі у затишній оселі Івана
Казнадія і Світлани Мартинової тривали годинами.
За чаюванням і бесідами час спливав непомітно.
Іван Васильович, наче фокусник, діставав все нові
й нові раритети. Весело виблискував очима і
проголошував: «А ось іще для вас!».
Близько 300 предметів подарував музею знаний
режисер. Серед них зібрання творів І.Карпенка-Карого,
М.Кропивницького, література різних років,
присвячена корифеям українського театру. Майже
два десятки книг видано наприкінці XIX — на
початку XX століття: твори І.Котляревського (1875 р.)
— до речі, як стверджує легенда, — з будинку
Тобілевичів. А ще збірник творів М.Кропивницького
(1903 p.), «Історія запорізьких козаків» Д.Яворницького
(1897 p.), видання з історії театру. Більше двадцяти
ескізів художника Миколи Сакевича до вистав,
майже сотня світлин, десятки афіш, газет,
буклетів дають уявлення про театральні здобутки
кропивничан упродовж 50—70-х pp. XX ст. Завдяки
подвижнику театральної сцени в музеї
зберігається частина архіву «майстра
корифейського вишколу», легендарної людини,
актора і режисера Михайла Донця.
Востаннє Іван Васильович Казнадій
відвідав оселю Тобілевичів у 2005 році.
Десятиріччя музею зібрало чимало друзів, а він —
з найулюбленіших. Директор музею Катерина Лісняк
так і сказала: «Хочу надати слово людині, яка
стала для нас рідною». Засоби звукозапису
зберегли назавжди його щирі слова: «...сердечно
вітаючи від всіх поколінь кропивничан (якби вони
знали, що я доживу до вашого 10-ліття, обов’язково
мені б це доручили), дякую вам за те, що ви не дали
загинути гніздечкові генія, а розквітли його
такими барвистими експонатами». А ще театральний
діяч мріяв, аби Арсенівка, кіровоградський музей
І.Карпенка-Карого і Хутір Надія стали тим
«золотим кільцем», яке показало б українцям
повний шлях життя письменника: від народження і
становлення до зеніту творчості. Сподівався: на
центральній площі міста стоятиме пам’ятник
корифеям реалістичного українського
національного театру, а не «якомусь, хто тут
ніколи й не був». Сам театр, на думку Івана
Васильовича, мав отримати статус
загальнонаціонального історико-культурного
пам’ятника.
Зовсім скоро, у вересні, музей
святкуватиме своє 20-річчя. На жаль, багатьох
наших відданих друзів між гостей вже не буде. Але
їхні душі обов'язково будуть у ці дні поруч, і
серед них — світла постать Івана Васильовича
Казнадія. |