Саме таке визначення дала своїй творчості поетеса Тетяна Андрушко. Її своєрідна камерна поезія, ніби настояна на тиші надвишнянських степів, наповнює серце відчупям плинності буття.
   Тетяна Володимирівна народилася у 1967 році в Малій Висці, що на Кіровоградщині. У ранньому дитинстві з батьками мешкала у Ленінграді. Освіту здобула у Маловисківській восьмирічці № 2. У 1986 році закінчила Новобузьке педучилище. Трудову дальність почала у районній газеті «Маловисківські вісті», де до народження доньки обіймала посаду завідуючої відділом листів та масової роботи. У цій же газеті поетеса працює й донині відповідальним секретарем. Окрім педагогічної освіти отримала журналістську, закінчивши Київський університет ім. Т.Шевченка.
   «Вірші почала писати ще у школі, - згадує Т.Андрушко. Першим помітив цей хист директор школи Леонід Павленко, який підтримав це починання». Перші вірші були надруковані у «Маловисківських вістях». Пізніше її поезії будуть друкуватися у районних та обласних газетах, у часописах «Поріг», «Вежа», «Борисфен», «Ятрань», в колективних збірках «Гранослов - 97», «Блакитні вежі» та ін.
   Поезії Тетяни Андрушко вирізняються культурою письма, світлими образами, інтелектуальним зарядом. Талант, помножений на вимогливість, дав результати: наша землячка є дипломантом літературного конкурсу «Гранослов» (1997), переможицею першого обласного літературного конкурсу ім. В.Гончаренка (2000), лауреатом обласної літе¬ратурної премії ім. Є.Маланюка (2009).
   Вихована на кращих зразках світової літератури, Т.Андрушко виважує кожне слово, зафіксоване на папері. Тож воно в неї щире і природне.
   Лірична героїня поетеси відчуває гармонію в природі, визбирує її по крапельці з історії української та світової культури. Одвічні для українського світобачення образи Т.Андрушко вміє наповнювати власними почуттями і сповіданнями:

Тріпочуть жоржини в чиємось саду,
Ховається місяць, щезають оманливі тіні,
Я, може, сьогодні на зустріч із щастям іду.

   Ми, стверджує поетеса, пішаки на вічній дошці шахматних фігур, ми - великий і гідний народ без історії завоювань:

Нічого не змінилось на землі!
Хоча і знов понаставляли храмів.
Де почуття зневірені і злі.
Блукають здичавілими вовками.

   Поетеса скупа у вияві родинних почуттів. Але вагома і переконлива:

І що мене в такому світі тішить?
Сім'я і донька, квіточка мала.
Високе небо, цвіт бузку і ...вірші.
Які за мідний грош не продала!

   Не можуть залишити читача байдужими поезії, присвячені найріднішій людині - мамі («Мамині квіти», «Мамі»), Громадянських мотивів у творчості Т.Андрушко небагато, але вони щирі і вистраждані:

Паї, реформи і слова...
Отруйний глум бучних гіпотез...
І як вона іще жива.
Земля у хліборобськім поті?!

   Її вірші - своєрідний маніфест:

Не вчіть мене любити Україну
- Самі її по справжньому любіть!

   «Тетяна Андрушко - одна з небагатьох поетес нашого степового краю, яка сміливо звертається до болючих тем сьогочасного життя». - пише про свою землячку голова обласного літоб'єднання «Степ» В.Погрібний. У творчому доробку нашої землячки - поетичні збірки «На перехресті потаємних зим» (2001), «Провінційний блюз» (2002), «Вогнище спасіння» (2007), «Весни навідувався птах» (2009), «Текля Зорівниця», яку поетеса присвятила пам’яті свого чоловіка Володимира Костенка.
   У Тетяни Володимирівни особливий поетичний почерк, він не губиться у хорі сучасних поетів. Творчість її почута і поцінована. Хочемо побажати ювілярці поетичного неспокою, а нам, читачам, нових зустрічей зі свіжим поетичним словом.