У
червні виповнюється 120 років від дня народження
Олени Журливої — поетеси, співачки, жінки
надзвичайної вроди і таланту. Донедавна ця
постать залишалася загадкою української
літератури. Підручники та довідники не давали
повної обєктивної інформації про життя і
творчість Олени Костівни.
У роки своєї юності вона перебувала у
бурхливому морі літературних імен і течій,
навчаючись.у визнаних художників слова. їй
пощастило спілкуватися з П.Тичиною, B.Сосюрою,
О.Копиленком, О.Олесем, М. Вороним, C.Васильченком.
Про себе поетеса говорила: «Я рвучко і
молодо увійшла в новий світ». Цим світом для неї
стали мистецтво, література, музика.
Олена Пашинківська народилася 24 червня 1898 року у
м. Смілі на Черкащині. Батько був учителем
церковнопарафіяльної школи. У родині було семеро
дітей, вижили лише двоє: Олена та менша за неї на
шість років Катруся.
За спогадами сестри, Оленка росла
допитливою дівчинкою, любила їздити з батьком на
ярмарок, де можна було послухати сліпих лірників.
Співала, віршувала. Перший вірш російською мовою
«Чего хочу — сама не знаю» написала в одинадцять
років. У чотирнадцять познайомилася з Лесею
Українкою, читала їй свої поезії. На смерть
видатної поетеси відгукнулася рядками:
Твої пісні у нас зостались,
В яких бринить душа жива,
В ряднах безсмертних
позливались безсмертні
образи й слова.
Наука давалася Олені легко. Склавши
екстерном іспити за чотири класи Уманської
жіночої гімназії, через рік на «відмінно»
закінчила її 5-й та 6-й класи.
Після Умані навчалася спочатку у
Київський Печерській гімназії, а потім у
Київському інституті народної освіти. Аби
полегшити для родини фінансовий тягар, давала
приватні уроки, співала у церковному хорі та у
костьолі. Студенткою багато подорожувала,
гастролювала з хором. У 1922 р. після закінчення
інституту викладала рідну мову в українській
школі на околиці Київа.
У 1926 р. відбувся переїзд Олени Журливої до
Харкова. Вона працює у Державному видавництві
України, виступає як авторка літературно-критичних
статей, друкується у журналах «Більшовик»,
«Пролетар», «Глобус», «Кадри», «Червоні квіти»,
«Червоний шлях».
У 1929 р. Олена вийшла заміж за інженера
Петра Котова. Шлюб виявився невдалими. Молода
жінка страждала через чоловічі зради.Свою тугу
виливала у віршах. Натомість творче життя було
щасливим. У театральний сезон 1929-1930 pp. співала на
сцені Харківського оперного театру: виконувала
партію Кончаківни в опері О.Бородіна «Князь
Ігор». У затишній домівці поетеси збиралися В.Сосюра,
П.Тичина, К.Дніпровський, О.Кошеленко. Поетичний
доробок цього періоду увійшов до першої збірки
«Металом горно», яка була видана у 1926 р.
...Не журбою —
боротьбою
завоюю щастя я,
поховаю всі тривоги,
не спинюсь на півдороги,
бо на злість своїй недолі
- хочу долі!
У 1930 році поетеса видає ще одну збірку —
«Багряний світ». У 1932 р. О.Журлива разом з
чоловіком від'їжджає до Москви. Працює у школах,
організовує літературні вечори. У 1934 р. її
приймають до спілки письменників СРСР, у 1938-му...
арештовують «за агітацію проти радянської
влади».
26 квітня 1939 р. особлива нарада НКВС СРСР
засудила Котову Олену Костівну до позбавлення
волі у виправно-трудових таборах Алтаю на три
роки. Пізніше додали ще сім років.
Важка фізична робота у суворому кліматі
та знущання відібрали здоров’я. «З Олени
лишилися кістки та шкіра, адже нормального
харчування не було, а робота була дуже важка і
незвична», — згадувала її сестра.
Змарнів мій цвіт...
Гіов’яв і впав
скалічений додолу,
- недовго й жив і рясно вкрив
сльозами землю голу.
Про дострокове звільнення поетеси
наполегливо клопотався Павло Тичина. У 1944 році
вона повернулася в Україну. Влаштуватися на
роботу допомогли М.Рильський, М.Бажан, П.Тичина.
У 1953 р. Олена Журлива переїхала до
Кіровограда (нині м. Кропивницький), де мешкала її
сестра Катерина. Поки дозволяв стан здоров’я,
працювала учителем української мови та
літератури у школі №3 на Новомиколаївці.
Лише 1957 року письменниця була
реабілітована та поновлена у лавах Спілки
письменників. На¬ступного року побачила світ її
книга «Поезії».
Останні 16 років життя Олена Костівна
тяжко хворіла, була прикута до ліжка. Ні добре
говорити, ні писати вона вже не могла — тільки по
очах та окремих словах сестра могла її розуміти і
записувати вірші. Одна за однією виходять у світ
поетичні збірки: «Земля в цвіту», «Червоне листя»;
збірки для дітей «Хто знає, як рік минає»,
«Голуби», «Ой, літечко, літо», «Хазяєчка», «У
нашої Наталі».
Вірші Олени Журливої часто з’являлися у
періодичній пресі, збірниках та альманахах.
Деякі з них були покладені на музику
композиторами П.Козицьким та В.Косенком.
У 2016 р. спеціально для проекту «Рок —
відродження» музиканти з гурту «С.К.А.Й.» на слова
поетеси О.Журливої створили нову пісню під
назвою «Мовчи». її поезії перекладені російською
мовою, друкувалися у Болгарії, Польщі.
У будинку на вулиці Фонтанній, де жила
поетеса, часто були гості: школярі, студенти,
вчителі, шанувальники її таланту з інших міст і
сіл України. Навідувалися у затишне обійстя
літератори нашого краю: Микола Смоленчук,
Володимир Базилевський, Віктор Ярош, Леонід
Народовий, Валерій Юр’єв та ін.
Поет Валерій Гончаренко згадував ці
зустрічі з особливою теплотою: «Тут вірші
народжувалися самі по собі, стихійно,
імпровізовано...». Один з них так і назвав —
«Вулиця Олени Журливої»:
...Якхвилює, Боже мій,
Вулиця оця!
Протіка скрізь спомини,
Щоб в сльозі скупій
Відбивались промені
Пам’ятних подій.
У Вічність Олена Костівна відійшла 10
червня 1971 р.
Кропивничани шанують пам’ять про неї. На
фасаді загальноосвітньої школи №3 встановлена
меморіальна дошка, у школі діє музейна кімната з
матеріалами, присвяченими поетесі. Вулиця
Фонтанна стала вулицею Олени Журливої.
У літературно-меморіальному музеї І.К.Карпенка-Карого
проводяться літературні вечори, творчі зустрічі,
виставки, присвячені видатній жінці.
У музейній збірці зберігаються світлини
письменниці, книги з її автографами, спогади
відомих літераторів. Особливо цінними є афіша
концертів В.Дідковського та О.Журливої у Полтаві
(1930); романс С.Рахманінова «Щось так тужно» на
слова Г.Галіної у перекладі українською О.Журливої
(1930-ті pp.); протокол екзамену з української
літератури школи №3, завірений підписом Олени
Костівни.
Цікавим є листування поетеси з
письменниками П.Тичиною та М.Смоленчуком,
керівником Кіровоградського обласного літоб'єднання
В.Ярошем, учителем школи-інтернату Л.Пігарьовою,
яке від імені поетеси вела її сестра Катерина
Вишницька.
Олена Костівна писала: «Я повинна хоч
щось зробити для свого народу. І це «щось»
повинно бути світлим...».
Ми впевнені: ім’я Олени Журливої
назавжди вписане в літературну історію нашого
краю і нашої держави. |