У червні 2008 року виповнюється 110 років від дня народження поетеси, співачки, жінки надзвичайної краси і таланту, що надихала чоловічі серця на зворушливі рядки поезій, пристрасні й ліричні мелодії, - Олени Журливої.
  Роки її юності проходили в бурхливому морі літературних течій, навчалася Олена у визнаних художників слова, їй довелося спілкуватися з П.Тичиною, В.Сосюрою, О.Копиленком, О.Олесем, М.Вороним, С.Васильченком. Про себе поетеса говорила: "Я рвучко й молодо увійшла в новий світ". Цим світом стало для неї мистецтво, література, музика.
  Олена Костівна Пашинківська народилася 24 червня 1898 року в м.Сміла на Черкащині на клечану суботу. Батько був вчителем церковно-приходської школи. З різних причин сім'ї доводилося міняти місце проживання. У родині було семеро дітей, вижили лише дві сестри: Олена і менша за неї на 6 років Катруся. Мати за національністю була полькою, мала тиху й лагідну вдачу.
  Олена росла допитливою дівчинкою, її все цікавило, особливо любила їздити з батьком на ярмарок, де можна було послухати сліпих лірників. Батько сам ретельно вчив обдаровану доньку. Вона екстерном витримала екзамен за 4-й класи Уманської жіночої гімназії, а на другий рік - на "п'ятірки" - за 5-й і 6-й класи. І вже тоді, в одинадцять років, написала свій перший вірш російською мовою "Чего хочу сама не знаю". "Після цього вона почала багато писати віршів, але нікому не показувала свого зошита, - згадувала сестра Катерина Вишницька, - ховала у стрісі бабусиної хати".
  В Києві дівчина вступає до Печерської гімназії педагогічного спрямування. Щоб протриматися у ті важкі роки, давала приватні уроки, співала у церковних хорах в університетській церкві та костьолі.
  Ще підлітком (Олені було 14 років) дівчина познайомилася з Лесею Українкою, якій читала свої перші вірші.
  В роки навчання Олена багато подорожує, гастролює з хором університету, а в сезоні 1929-1930-х рр. - виконує партії в столичній опері, зокрема партію Кончаківни в опері Олександра Бородіна "Князь Ігор".
  У 1922 році Журлива закінчила Київський інститут народної освіти й почала викладати мову в українській школі на околиці Києва (нині школа № 8), друкувалася в пресі. Саме в школі вона зустрілася з одним із своїх вчителів - Степаном Васильченком, який керував літературним гуртком і редколегією газети та рукописного журналу "Наша школа".
  У 1929 р. Олена вийшла заміж за інженера Петра Котова. Та щасливе життя тривало недовго. Молода жінка страждала через чоловікові зради, виливаючи свою тугу у віршах. Народжувалися, може, найкращі її поезії "Чи ти пригадуєш той день?", "Так, ми обоє винуваті", "Зустрілися дві хмаринки".
  Після переїзду до Харкова Журлива працює в періодичній пресі. Тут вона виступає як авторка літературно-критичних статей, друкується в журналах "Більшовик", "Пролетар". У затишній домівці поетеси збиралися В.Сосюра, П.Тичина, К.Дніпровський, О.Копиленко. Говорили про літературу, життя, задуми і плани. Поетичний доробок цього періоду увійшов до першої збірки "Металом горно", яка була видана у 1926 р. У 1930-му вона видає ще одну збірку "Багряний світ". У 1932 р. О. Журлива з чоловіком від'їжджає до Москви, де багато працює в школах, організовує літературні вечори.
  У страшному 1937 році Олена була репресована за статтею 10 ("за пропаганду или агитацию, содержащие призывы к свержению, подрыву или ослаблению Советской власти") і відправлена на 10 років до Алтаю. Роки знущань і важкої фізичної праці в суворому кліматі підірвали її здоров'я.
  Завдячуючи клопотанню Павла Тичини про дострокове звільнення, у 1944 р. О.Журлива повернулася на Україну. У справах прийому на роботу, поновлення в Спілці письменників Олені допомагали Рильський, Тичина, Бажан. 27 лютого 1957 р. президія правління СПУ "в зв'язку з реабілітацією" поновила Журливу в лавах спілки й прийняла рішення видати збірку її вибраних поезій.
  У степовому Кіровограді поетеса жила з 1953 р. до дня своєї смерті (червень 1971 р.), працювала (поки дозволяв стан здоров'я) вчителем української мови та літератури у школі № 3 на Новомиколаївці.
  В останні роки вона тяжко хворіла. Ні добре говорити, ні писати вона вже не могла - тільки по очах та по окремих словах сестра могла її розуміти, записувала з її слів вірші. Одна за одною виходять у світ поетичні збірки: "Поезії" (1958), "Земля в цвіту" (1964), "Червоне листя" (1966). В останні роки побачили світ її дитячі книжки: "Хто знає, як рік минає" (1959), "Голуби" (1962), "Ой літечко, літо" (1964), "Хазяєчка" (1966), "У нашої Наталі" (1969).
  Вірші Олени Журливої часто з'являлися в періодичній пресі, збірниках, альманахах. Частину з них композитори поклали на музику. Поезії Олени Костівни перекладені російською мовою, друкувалися в Болгарії та Польщі.
  В будиночок на вулиці Фонтанній, де жила О.Журлива, заходили школярі, студенти, вчителі, письменники, шанувальники її таланту з інших міст і сіл України. Відвідували поетесу Леонід Народовий, Валерій Юр'єв, Валерій Гончаренко, Володимир Базилевський, який жив з Оленою Костівною на одній вулиці. Валерій Гончаренко згадував про ці зустрічі з особливою теплотою: "Тут вірші народжувалися самі по собі, стихійно, імпровізовано...".
  Тридцять сім років тому пішла від нас у вічність Олена Журлива. Але залишилося її художнє слово, теплі спогади. Кіровоградці шанують пам'ять про поетесу. На фасаді середньої школи № 3, в якій вона працювала у п'ятдесятих роках, встановлена меморіальна дошка, її ім'ям названо вулицю.