Доле! Доле!
Неугішну славу
Рознесла у поголос лихий,
Скільки горя-бід ти нам послала
За які провини і гріхи?
М’яко ти у голови стелила
Голод, холод, війни і тюрму,
Тільки в пісні соколині крила
Дарувала, як любов земну...

   Автору цих рядків нашому земляку Леоніду Безпалому припали на долю непрості випробування, але він зберіг силу духу та любов до життя.
   Проживши понад вісімдесят років, зазнавши чимало болю, він «вибухнув» поезіями, коли з’явилася можливість «висповідатися словом». Особливо в останнє його десятиріччя, коли в рік виходило по кілька книг.
   Біографія Леоніда Безпалого - це історія нашої країни. Народився він 31 грудня 1926 року в селі Розсохуватка Маловисківського району на Кіровоградщині. Голод 1933-го запікся у пам’яті картинами дитячих бід і тривог. Під Різдво мати зберегла пригорщу пшениці на кутю. Але і те зерно знайшли і забрали у переддень свята. «Я й досі пам'ятаю, як тяжко я плакав, - згадував Леонід Якович, - жалко було матері, що дуже побивалася, а ще більше було шкода куті». Допомогала бабуся. У неї один із синів служив в армії, тож її не так оббирали. Якось вона пригостила онука молоком з коржиком. Молоко випив, а коржик поніс матері. Боявся одного: щоб хлопці на вулиці не забрали... Війна застала родину Безпалих у Малопомічній. Леоніда мобілізували у перші дні. На трьох одна гвинтівка і наказ: «У бою брати гвинтівку убитого».
   Леонід Якович згадував про війну як про найжахливіше, що випало на його долю. «Війна стала для мене моментом отрезвіння. Німці першими почали говорити правду про голодомор, про репресії, про колективізацію. Не знаю більшої катастрофи для України, ніж колективізація. Це землетрус у 10 балів. Але й після нього залишаються люди й земля оживає. А тут знищено менталітет народу. Відлучивши від землі людей, які віками й тисячоліттями жили з неї».
   Голод 1946-1947 pp., нові репресії теж закарбувапись у серці на той час вже студента Харківського театрального інституту Безпалого. Одним з його наставників був Мар'ян Крушепьницький, про якого поет згадував з пієтетом. Розмови на вечірках, дискусії про репресії, голод згуртували десяток хлопців-однодумців. Народилася думка про створення групи «Раун» (Революційний авангард українського народу). Леонщ Якович запевняв, що була лише любов до України, бунт душі проти жахливого стану народу, плани просвітницької, культурницької роботи. А ще студент третього курсу відчув інтерес до наукової роботи. З'явилися перші статті: «Іван Франко про український театр», про кобзаря Мовчана тощо.
   15 січня 1948 року Безпалого арештували. 21 квітня 1948 року суд визначив найвищу міру покарання - «25» і «5» років (тоді саме відмінили смертну кару). Колишнього студента чекала Колима, «Берлаг-5», олов'яні рудники. По шляху до бухти Ваніна і до Колими - табори, бараки, поховання...

Могили, могили...
По білому світу
Розкидала доля моїх земляків
В сибірських просторах і гнані, і биті
В могилах лежать без імен і хрестів.
О, скільки тут.
Боже, вкраїнського люду
У цих таборах із гулагським тавром,
Тамована туга розчахує груди
За степом родючим і сивим Дніпром...

   У місцях позбавлення волі Леонід Якович утримувався 7 років 8 місяців і 21 день. Так засвідчено довідкою про реабілітацію. Та невідомо, чи повернувся б він узагалі, якби не смерть Сталіна. Мрію про продовження навчання довелося поховати - Безпалий втратив голос. Заочно закінчив зооветеринарний технікум і все життя працював у селі: зоотехніком, заступником голови колгоспу, головою профкому.
   Ще у 1948 році у харківській тюрмі Леонід Безпалий зустрівся з поетом Василем Боровим. Звідти й народилося бажання нашого земляка думки обертати в рими. У 1993-му побачила світ книга поезій «На відстані сльози». Далі майже одна за однією з'являтимуться «Батьківський поріг», «На кленовім мості», «Душа шукає свій собор», «Спіши на поклик мій», «Очима правди», «Іти й не падать», «Споглядальна мить», «Життя - ріка». У 2007 році за збірку поезій «Іти й не падать» Л.Безпалий став лауреатом обласної літературної премії ім. С.Маланюка.
   Слово Л.Безпалого відгукувалося на болі народу. Воно ридало над загиблими у Зеленій Брамі, де потрапив до полону його дядько Олександр Власович, наповнювалося тугою вдів, котрі не дочекалися чоловіків з війни. Його слово торкнулося мук засуджених на десятиліття в сибірських, колимських, соловецьких таборах, бо цих мук зазнав і сам поет.
   Особливо тривожила митця доля рідного степу, українського села, рідної мови, майбутнього держави. Український степ у віршах Л. Безпалого - місток, прокладений від серця до світу. Автор переймався турботою про долю справжнього господаря землі. Дума про степ логічно переходить у думу про Україну.
   У поезії Леоніда Безпалого поєдналися радість І печаль, трагедії часу й жадання ідеалу, закарбувалося все, що він довірив слову. ЛеонідаЯко-вича не стало 12 червня 2009 року. Проте залишилась його поезія -пам'ять про нелегку долю.