24 липня 1998 року громадськість братньої Білорусії відзначатиме 100-річчя від дня народження відомого білоруського драматурга, прозаїка, кіносценариста і театрального діяча Ригора Кобця. Чудова нагода згадати цю людину і нам, кіровоградцям. Адже він народився в нашому місті.
  Творчість і біографія Ригора Кобця мало вивчені та досліджені. Це пояснюється тим, що колишній політзек ГУТАБу не любив розповідати про себе. Навіть рідні не знали багато подробиць його життя. А розповісти було про шо.
  У 14 років він тікає на імперіалістичну війну, в 17 - намагається покінчити життя самогубством, у 19 - у складі частин Червоної Армії бере участь у ліквідації банд, у 20 - стає учасником контрреволюційного заколоту у Першій Кінній Армії Будьонного, після чого під чужим прізвищем тікає з Єлисаветграда. Саме йому судилося стати відомим білоруським письменником, бути причетним до створення сценарного відділу кіностудії "Білорусфільм", в 35 років одержати звання заслуженого діяча мистецтв Білорусії. А потім... опинитися в сибірських таборах та на засланні в Середній Азії аж на довгих 19 років. Коли ж після реабілітації у 1960 році Ригору Кобцю здалося, що життя налагоджується, на його долю випали нові випробування - супутниками його життя залишалися обмова, брехня, цькування. Він так і не побачив збірку своїх вибраних творів, яку готували до друку у 1986 році. Пішов із життя (це сталося у 1990 році) зневірений, звинувачений у злочинах, яких не скоїв. І тільки одна людина - молодша донька Олена, намагаючись повернути білоруській культурі чесне ім'я свого батька, стала активним пропагандистом творчого надбання письменника. Олена Філімонова-Кобець -письменниця, відомий громадський діяч, мешкає в Мінську, її адресу нам надіслав народний білоруський письменник Василь Биков. Листуючись із Оленою Григорівною, наш музей отримав багато цікавих матеріалів про Ригора Кобця. Саме вона попросила нас дослідити єлисаветградський період його життя. Результати прийшли не одразу.
  Жодного документа, де згадувалося ім'я Р.Кобця, ми не знайшли. Версія про те, що майбутній письменник був сином директора реального училища Я.Кобця, виявилась фальшивою. Як стало відомо нам пізніше, Михайло Драч (саме таке справжнє ім'я та прізвище Ригора Кобця) -позашлюбний син єлисаветградської міщанки Мотрі Драч, у 1915 році усиновлений міщанином Мусієм Сандигою, з 1910 по 1917 рік вчився в реальному училищі. Михайло був здібним хлопцем, але успіхи в навчанні мав дуже посередні: не раз йому призначали переекзаменування з різних предметів. Цікава деталь: у 1913-1915 роках із Драчем в одному класі вчився Юрій Яновський. Двічі за сім років навчання Михайло залишався на другий рік. Другий раз це вже сталося після його втечі на фронт, поранення та повернення додому. Але училище він так і не закінчив: після невдалої спроби самогубства (до цього спричинилися далеко не ідеальні сімейні стосунки) педагогічна рада виключила його з реального училища.
  Михайло залишає батьківську оселю на Кущівці і оселяється в будинку Кличка на вулиці Биковій. Працює токарем на заводі "Ельворті", маркирувальником на станції Єлисаветград-Товарна. Зближується з анархістами. У цей час в газетах "Наша жизнь" та "Друг народа" вперше з'являються друком його твори за підписом "Солдат Михаил Сандыга".
  У 1920 році М.Драч брав участь у контрреволюційному заколоті, організованому у Першій Кінній Армії анархістами. В момент викриття заколоту чекістами Михайло тікає, прихопивши чисті бланки з печатками, якими його забезпечили організатори заколоту для вербування людей. Саме тоді майбутній письменник став Ригорем Кобцем. Залишається тільки здогадуватись чому саме це ім'я та прізвище взяв собі Михайло Драч-Сандига.
  Після багатомісячних блукань Р.Кобець опиняється у Білорусії, пробує нелегально перейти польський кордон. Його затримали прикордонники і відправили у мінську тюрму, де він захворів на сипний тиф. Завдяки дбайливому догляду медсестри, яка потім стала його дружиною, Ригор одужує. Через три роки перша дружина помирає, і він одружується з Софією Риковською, яка народила йому ще трьох дітей (від першого шлюбу Ригор мав сина Миколу) - Євгена, Валентину та Олену.
  У 20-ті роки Ригор Кобець ще не був професійним письменником - працював кочегаром на мінських заводах "Пролетарій" та "Білорусь". Слава прийде до нього пізніше, а поки що він вчився писати, вчителями своїми вважав Джека Лондона, Максима Горького, Янку Купалу. В білоруських виданнях твори Кобця з'явились у 1923 році. Перша його п'єса "Гута" про робітників тогочасної Білорусії принесла Р.Кобцю славу. Опублікована у часописі "Молодняк" (1929 рік), перекладена на мови різних народів країни і навіть за кордоном - у Чехословаччині, Польщі, Угорщині, Австрії. Поставлена на І Всесоюзній олімпіаді мистецтв у Москві, п'єса прославила не тільки її автора, але й білоруський драматичний театр імені Янки Купали.
  Один із найстаріших білоруських письменників П.Прудніков згадував: "Вперше я побачив Ригора Кобця, а потім і познайомився з ним у 1930 році, коли той був у ореолі слави... Від нього віяло надзвичайною силою та здоров'ям. Коли йшов по вулиці в своєму незмінному чорному кожусі, то здавалося, що він не йде, а летить. Поли кожуха нагадували орлині крила, а сама постать - орла".
  Цікавий оповідач, людина з чудовим почуттям гумору, він добре декламував вірші, любив театр. Часто виступав у робітничих клубах, школах, в міському саду "Профінтерн". Найбільшим успіхом користувався вірш Р.Кобця "Паровоз". Читав він його блискуче. Бувало, тільки з'явиться перед аудиторією, а з усіх боків чути: - Паровоз! Паровоз!
  Р.Кобець був ініціатором створення сценарного відділу кіностудії "Советская Белорусь" і фактично першим кіносценаристом молодої кіностудії. Писав сценарії перших звукових фільмів, музичних комедій, сатиричні п'єси. 1933-го року їде у творче відрядження у Біробіджан, збирати матеріал для сатиричної кінокомедії "Шукачі щастя". Знайомиться з побутом євреїв-переселенців, разом з ними працює старателем у золотих копальнях, полює в тайзі, рибалить на Амурі і одночасно співпрацює в місцевих газетах.
  Комедія побачила світ у 1936 році і одразу завоювала великий успіх, увійшовши до золотого фонду радянського кінематографа. А роком раніше Р.Кобець стає членом Спілки письменників СРСР та одержує звання заслуженого діяча мистецтв Білорусії. Окрилений успіхом, Ригор знову їде на Далекий Схід, щоб продовжити роботу над другою серією "Шукачів щастя", яка була перервана у 1938 році арештом. Його звинуватили в шпигунстві на користь Японії, Англії та Польщі...
  Як згадував пізніше Р.Кобець, на допитах з нього вибивали зізнання в тому, що він - японський шпигун, ставлячи у вину перебування в Єврейській автономній області. Але письменникові тоді пощастило: його причетність до шпигунства довести не змогли і звільнили. Отож він отримав можливість для дальшої творчої праці: працює редактором та головним редактором Хабаровської студії кінохроніки, продовжує займатися журналістикою та літературою. На початку війни разом із Д.Нагішкіним зробив кілька сатиричних плакатів. Той же Нагішкін написав на свого колегу донос, і наприкінці 1941 року Кобця знову заарештували. Через рік без суду і слідства (рішенням особливої наради) отримав десять років таборів "... за нешанобливе ставлення до особи Сталіна". Будував залізницю Тайшет-Лена, працював на Ангарі, в Заярську. Природжений гумор та талант оповідача допомогли йому вижити в ГУТАБІ. Після відбуття строку його відправили на довічне поселення в киргизькі степи без права проживання в столицях та обласних центрах. Майже дев'ять років Ригор Якович працював у радгоспі "Чалдавар" охоронцем на виноградниках, помічником пасічника, завідуючим хатою-читальнею, клубом, завгоспом у школі, керівником художньої самодіяльності, випускав радгоспну стіннівку, навіть друкував нариси і фейлетони у газетах Киргизії. Лише у 1960 році його реабілітували, він зміг повернутися в Мінськ, поновити своє членство в Спілці, отримати квартиру та персональну пенсію республіканського значення. Тоді ж видані книгами деякі твори письменника. Першим у Білорусії Р.Кобець наважився писати про життя в таборах ГУТАБу: у 1964 році він завершив повість-роздум "Ноїв ковчег".
  Але вже у 1963-му над ним знову почали згущатися хмари: через "...відсутність ідеологічної та художньої цінності" його твори перестають друкувати, кіносценарії повертають авторові, видавництво не прийняло рукопис його вибраних творів з популярною назвою "Шукачі щастя". Персональну пенсію відібрали, в Компартії не поновили "...за здійснені злочини, обман та нещирість перед партією". Як згадує Олена Філімонова-Кобець, звідтоді почалося відкрите цькування батька. Кілька разів його викликали на засідання парткомісії, де примушували розповідати автобіографію. Особливо партійних товаришів цікавила його колишня причетність до партії анархістів. З цих засідань Кобець повертався похмурий, мовчазний, виснажений. Партійні органи Білорусії намагалися політв'язня сталінського ГУТАБу перетворити на карного злочинця.
  Незважаючи на це все, Р.Кобець продовжував працювати: вів активне листування з діячами культури різних республік. В Україні - з Віктором Близнецем, журналістом з "Кіровоградської правди" В.Чабаненком, краєзнавцем з Новомиргорода І.Бойком, київським театрознавцем, літературним критиком Ю.Костюком, журналістом з Дніпропетровська М.Чабаном.
  Але моральні страждання і підірване в таборах здоров'я далися взнаки: з 1976 року аж до смерті Р.Кобець хворіє на інсульт. Письменник, який зробив вагомий внесок у розвиток білоруської національної культури, пішов з життя розчарований, без єдиної збірки вибраних творів, без серйозного дослідження його творчої спадщини.

  Р.S. У вересні цього року в Кіровограді відзначатиметься 100-річчя з дня народження Р.Кобця. У міському літературно-меморіальному музеї І.Карпенка-Карого відкриється виставка, присвячена ювіляру. З Білорусії до нас завітають донька письменника Олена, син Євген,онуки та члени комісії по творчому надбанню Р.Кобця. В рамках свята звучатимуть уривки з творів ювіляра у виконанні акторів, демонструватиметься фільм "Шукачі щастя".

На знімках: Р.Кобець, 1968 рік; кадр з фільму «Шукачі щастя» (Шльома — артист І.Бий-Бродський); кадр з фільму.